• 

Скелі Довбуша

Людину завжди манять до себе загадкові місця. І кожен мандрівник хоче відвідати їх побільше, аби потім можна було за дружньою розмовою чи чашкою кави розповісти свої враження, розпалити уяву слухачів і спонукати їх відвідати ці місця не віртуально, а реально.

Нас насичують такими далекими загадками пірамід Египту, Мексики, Перу, кам’яного Стоунхенджа чи муаїв з о.Пасхи. Однак, загадкові місця починаються поряд, за найближчим поворотом чи пагорбом. Достатньо лише задати собі мету їх знайти. І це не вимагає великих коштів чи складної підготовки. Переваги такого пошуку очевидні – знаходиш місце, вивчаєш його, розпитуєш місцевих мешканців і малюєш собі картину сам. А не береш готову банально-стандартну версію, яку тобі розповідає гід. Ось про такий пошук і наша наступна історія.

Карпатський край повний загадок, достойних стати поряд з будь-якою з уже згадуваних світових розпіарених місць туристичного паломництва. Звичайно, першими серед таких загадок є скельні комплекси, які використовувалися з різною метою впродовж неймовірно довгого часу. Скелі залишають на собі життєпис тих людей, які були тут раніше, але з плином часу нашарування більш пізніх віків заретушовують, а то і знищують сліди попередніх поколінь. Таким чином, з’являються незрозумілі послання предків, які обростають легендами та здогадками. Очільне місце серед таких скельних комплексів займають Скелі Довбуша у Бубнищі.

Глянувши на карту, видається – а що там до того Бубнища їхати! Ага... Що там по тому Болехові проїхати... А потім ще 15 км від нього лісовими-польовими дорогами. Вдосталь накрутившись керма та понатискавши педалі, поволі добираємося до повороту де Скелі Довбуша. Дорога зовсім «худне» ‑ розминутися вантажівкам було би сутужно. Якби не сонячний день і чудові краєвиди – то взагалі би можна було заплакати з розпуки. Не їзда – а кара. Проте, ми і не такі труднощі долали, тому наш ЗАЗеГ типу «Славута» поволі пробирається до мети. Опа! – будка з чоловічком. Під’їзджаємо.

- Доброго дня! А як нам на Скелі Довбуша попасти?

- Та прямо їдьте дорогою – до Скель Довбуша десь 4 км. За в’їзд 20 грн.

Платимо, дякуємо (скоріше за звичкою, ніж за якусь послугу) і рушаємо вгору і вгору. По боках дороги то тут, то там невеликі колиби. Біля деяких з них припарковані автомобілі, у колибах насолоджуються життям громадяни України (висновок зроблено за приналежністю нашій державі номерних знаків автомобілів). Але Скель Довбуша ще не видно. І ось десь на 3,5-4 км шляху попадаємо у добре доглянуте відпочинково-розважальне місце – ідентифікувати його можна як готельно-барний заклад. Все – від огорожі до будинків – зроблено з дерева, акуратне, свіже. Над будинками у дворі – шашличний димок, який спокусливо проникає всередину і викликає таке природне бажання щось перекусити. Але ми залишаємо тут машину – парковка зручна і не заважає проїзду – та рухаємося далі. На зустріч дорогою йдуть люди. За зовнішнім виглядом – туристи-матрасники, бо з дууууже маленькими наплічниками. Імовірно, одна з припаркованих раніше машин – їхня. Тобто, як ми легко здогадалися – йдуть зі Скель Довбуша.

- Добрий день! До Скель ще далеко?

- Неє, неє, тут – говорить одна з жінок і вказує рукою у напрямку дороги, якою ми і так йшли. Ну що ж, переконливо пояснила, а складний акцент відбив бажання задавати уточнюючі запитання.

За метрів триста назустріч нам виїхали двоє діток десь так років 8-10 на дорослих конях. Зразу запропонували завезти верхи на Скелі Довбуша. Розуміємо їхній бізнес, однак хочемо попасти самостійно. І ось нарешті офіційний вказівник. Причому, знаходиться він між дорогою та втоптаною стежиною, яка тікає поміж дерева.

 

Скелі Довбуша вже близько…

Зауважу, що вказівники про Скелі Довбуша дорогою вже траплялися впродовж десь кілометрів п’яти. Тому цей дає шанс великий, але не остаточний – бо Скель таки ще не видно! І яким шляхом йти? Дорогою? Стежкою?

І тут чуємо, що недалеко від дороги місцеві жителі рубають дрова. Чому місцеві, а не туристи – бо рубали бензопилою. І коли ми підійшли, то купка полін була не по дитячому великою. Знову запитуємо:

- Ми цією стежкою вийдемо до Скель Довбуша?

Від групи лісорубів відділився хлопчик років вісімнадцяти.

- Можна і стежкою. А які скелі Ви би хотіли побачити?

Конкретно спитав… Та Скелі Довбуша…А він продовжує:

- Бо тут багато скель, щоб їх обійти, то треба багато часу. Якщо будете не проти, то я би Вам міг зробити екскурсію за невелику плату.

Хлопчик місцевий, напевно, знає багато – то ми погодилися. Звати хлопчика Давид, мешкає недалеко, з дитинства облазив Скелі Довбуша і вдень, і вночі. Йдемо за ним стежкою – і ось починають попадатися біля стежки камінці достатньо великого розміру.

 

Передвісники справжніх Скель Довбуша.

Причому, деколи ці «ще не Скелі» мають чудернацькі форми, викликають асоціації з закам’янілими велетами чи якимись штучними конструкціями ритуального призначення.

 

Закам’янілий велет?

І ось перший камінь, який має власну назву і певну історію – Колобок. Це той, що «від баби втік і від діда втік». Сміємося – та цей Колобок і зайчика, і вовчика, і лисичку з’їсть!

 

Колобок.

- От Ви смієтеся, а я якось тут відпочивав – говорить Давид. – І з-під Колобка виліз цілий виводок лисиць. Тут вони бувають. І до речі, якось тут залізли туристам у рюкзак і погризли не що-небудь, а смажені кури! То у казках недаремно вони крадуть саме кури, а не щось інше… А он далі, за деревами – скеля Лялька. Вона так названа за свою форму.

 

Скеля Довбуша Лялька.

- Якщо далі йти стежкою вниз, то можна вийти до скелі Австрійки, дві частини якої притулилися одна до одної. Там колись стояв австрійський загін десь у 40 чоловік, це було якраз у часи Олекси Довбуша. Саме з цим народним героєм асоціюються Скелі – він тут часто ховався. А шлях його почався разом з братом Іваном, коли вони побили пана і втекли в гори, потім стали грабувати панів у навколишніх селах, а добро роздавали бідним. І їх підтримували прості люди, а пани організували військо – так їх допекли опришки…

Йдемо далі. Наступна скеля – Парус або Броненосець. За словами Давида – це найвища Скеля Довбуша – 47,5 м. На мою малокутову фотокамеру вона навіть не влізає у кадр.

 

Парус.

Цікаво побачити боротьбу за життя біля підніжжя цієї скелі Довбуша. Дерево зовсім немає землі, але розпустило свої коріння вздовж каменів, десь закріпилося, десь проникло в глибину – і знаходить поживу навіть у таких несприятливих умовах. Наче хоче усім перехожим сказати – ніколи не здавайся!

 

Ніколи не здавайся!

Одразу за Парусом знаходиться скеля Безіменна. 

 

Провалля між Парусом та Безіменною скелею.

- Скеля Довбуша називається Безіменною не через те, що її з нічим не можна асоціювати. Просто у часи опришків до загону Олекси та Івана набирали лише спритних та вправних людей. І одним з випробувань кандидата до загону було перейти по колоді дерева з однієї скелі на іншу – саме на Безіменну. Хто не зміг перейти, той падав вниз та розбивався. І таких сміливців було настільки багато, що навіть їхні імена не фіксували. А скеля з того часу отримала назву Безіменна.

Наступною частиною Скель Довбуша став Хвіст Дракона, на кінці якого було висічене обличчя Лісового Пана, який за невеликі пожертви у вигляді копійок дозволяє мандрівникам ходити у його володіннях. Довелося з ним поговорити і попросити не шкодити нам під час ознайомлення зі Скелями Довбуша.

 

Розмова з Паном.

- На Скелях Довбуша практично кожен камінь має свою назву, і є такі. Які отримали її зовсім недавно. Ось, наприклад, Камінь Богатирський. Він отримав назву через те, що має виступ, у який впираються туристи і фотографуються. А на фотографії виглядає так, ніби вони його підіймають…

 

Богатирський камінь.

Йдемо далі – Скелі Довбуша стрімко підносяться вгору, ховаються одна за одною, стежина петляє поміж каменями. Здається, справді якісь дивні велети натикали кам’яні стовпи, які вітер та дощ обшліфували, обрізали та залишили, не в змозі зруйнувати.

 

Громаддя скель Довбуша.

 

Стежка губиться поміж каменів.

І ось Скелі Довбуша стають вертикальними стінами з невеликим проходом попереду. Це Чистилище. Давид сміливо веде нас вперед, каже, що там зараз десь 22 см прохід і людина має пройти, якщо її пропустять гріхи. Звичайно, це добре чути, але підйом йде вгору і зовсім не прямолінійно.

 

Чистилище.

Стіни навколо мокрі – сирість неймовірна! Згадується слово-діагноз – клаустрофобія. Але ж не вертатися! Відволікаємося від неприємного моменту про незворотне протаскування через мокру щілину (бе-є-є-є!), розглядаємо наскальні написи. Серед них є і досить давні. Звичайно, відносно давні, не часів Довбуша.

 

Написи у Чистилищі скель Довбуша.

І що далі? А далі з невеликими зусиллями таки протиснулися через щілину Чистилища скель Довбуша, вибралися нагору і вже поглянули зовсім іншими очима на пройдений шлях.

 

Чистилище. Вид зверху.

Пройшовши Чистилище, зустрічаємо людей, які обходять Скелі Довбуша з іншого боку. Недалеко від виходу знаходиться галявина з капличкою.

 

Капличка.

І ось ми виходимо до основної частини Скель Довбуша – бо кількість людей на квадратний метр, як у мегаполісі, стоять припарковані автомобілі та автобуси, для тих, хто не знає, куди попав, розміщені таблиці-написи.

 

Вказівник.

 

Скелі Довбуша. Основна частина.

- А ось тут була фортеця, он печера справа – це була караульна, там лежаки кам’яні ще є, а ота відкрита більш справа – місце для худоби, а далі – печера-склад – продовжує свою розповідь Давид. – Йдемо ближче, продовження легенди про Довбуша там теж є…

Сходимо вниз, наближаємося до скель.

- У певний період шляхи Івана та Олекси Довбуша розійшлися, вони кожен водили своїх опришків. І ось Олекса став вчащати до Дзвінки, бо був у неї закоханий. І за однією версією, описаною у відомій пісні про Довбуша, його підстрелив чоловік Дзвінки, а за другою – її батько. І пораненого Олексу понесли в гори. Але за ними пішли переслідувачі по кривавому сліду. І за багато кілометрів війська таки наздогнали опришків та схопили Довбуша. І коли його стратили, то частини тіла Довбуша наказали розвісити у ближніх селах, аби людям було страшно. І частина скель Довбуша тут має асоціацію з частинами тіла народного героя. Ось з чим можна асоціювати цю частину Скель?

 

Вухо Довбуша.

Це вухо Довбуша!

В принципі, дійсно вухо. Проте все разом таки ‑ …

У районі вуха видно ще радянську таблицю пам’ятки архітектури. Правда, без згадування Довбуша.

 

Просто Печерний комплекс.

Збоку є кам’яні сходи для тих, хто хоче подивитися на скелі Довбуша зверху.

 

Кам’яні сходи.

Піднімаємося – і знову частина Довбуша – його серце.

 

Серце Довбуша.

Зі скель Довбуша відкривається чудовий краєвид найближчих околиць та таких близьких гір. Оп! – і ось у поле зору потрапляє Карпатський Сфінкс. А Давид каже – це Кулак Довбуша.

 

Карпатський Сфінкс.

А далі – Голова Довбуша зі Собакою на ній.

 

Голова Довбуша зі Собакою.

- А ось це внизу колодязь, який використовували захисники фортеці у давнину. Він має ще збоку камеру для ув’язнення. В’язень сидів у вологості, поки його не перевозили десь далі.

 

Колодязь.

- Оскільки фортецю тут заснували ще у давньоруські часи за Данила Галицького, то і символом тут став Лев, голова якого висічена у камені. А скеля справа схожа на сокола, який сидить у гнізді.

 

Лев і Сокіл.

Раптом десь далеко загуло – це грім нагадав, що пора збиратися додому, бо скоро може початися гроза, хоча і небо достатньо чисте. Поволі вирушаємо до виходу зі Скель Довбуша.

- А де ж скеля Одинець? – питаю нашого провідника.

- Та зараз буде, вона дійсно трохи окремо стоїть.

І справді, за кількадесят метрів виходимо до цієї скелі Довбуша.

 

Одинець.

Біля скелі ціла група скелелазів – натягнули тросів, штурмують вершину.

А ми йдемо додому. Біля лісового кафе «Смерекова хата» набираємо води з криниці. О-о-о! Яка благодать у спекотний день попити чистої джерельної води! Прощаємося з Давидом і вже знайомою дорогою вирушаємо у зворотній шлях. А назад таки йдеться швидше!

Звичайно, хтось спитає:

- А де ж містика, давні жреці, святилища?

Не знаю. Я не відчув якогось доторку «Місця Сили», не мав видінь. І, судячи зі слів Давида, у нього теж такого не було. Так, казав, що тут колись були язичники, робили свої ритуали, але за час використання скель у якості оборонного комплексу практично все знищилося. Можливо і так. А, може, нам не дано пізнати всю глибину глибини сакральних знань і ми просто бачимо нагромадження каменів, не розуміючи, яка у них схована загадка. Тому для тих, хто шукає містики, радимо звернутися до книг Р.Скворія «Розгадка Бубнища» та «Метафізика Карпат. Івано-Франкіська область». Читайте, здогадуйтесь, вигадуйте – і нехай буде з Вами Сила!