Гігантські екскаватори Новояворівська

Мабуть, нікого не треба переконувати, що дракони народжуються на сірчаних родовищах. Там вони набирають силу та відлітають у край, де знаходять купу золота та довіку оселяються.

Однак наша історія буде набагато буденнішою. Бо говоритимемо лише про дійсність. Про гігантські екскаватори – драконів сірчаного родовища, яких здолали не сміливі лицарі, а банальна нестача енергії.

А почалася ця історія з того, що Швейк розповів за чаркою чаю про гігантські екскаватори у Новояворівську на сірчаному кар’єрі, а підтвердив його слова племінник-пластун, який з друзями-шибайголовами облазив під час однієї із своїх пізнавальних подорожей тих монстрів пост-соціалістичного господарювання.

Тож, надихнувшись такими розповідями, запропонував Швейку з Таріком самостійно здійснити подорож на це місце.

Виїхали у напрямку Городка, а у самому містечку повернули у напрямку села Добростани. Перші пару сотень метрів не віщували нічого несподіваного, однак далі все пішло так, що ні в казці сказати, ні пером написати. Оскільки за рулем свого Опеля сидів Швейк, то він через свою вихованість не сказав нічого, але вираз його обличчя промовисто говорив – «казав вам, що треба було їхати через Івано-Франково, а ви – через Городок буде ближче! От вам і ближче!». І їхали ми 16 км до траси Львів – Новояворівськ більше години часу. От такі то вони дороги нецентральні. Після такої поїздки розумієш, чому вороги не могли нас завоювати. Бо їх просто на сотому кілометрі такої дороги трафляв шляк і вони раді були повернути додому і ніколи більше не блукати напрямками нашої держави.

Та щастя було на нашому боці – підвіска витримала, як і нервова система Швейка – і ось ми мчимося доброю дорогою до омріяного місця, де знаходяться наші гігантські екскаватори. Минаємо Новояворівськ лівою дорогою, яка входить у ліс, а у ньому бачимо поворот направо, до об’єднання «Сірка». І от шуканий вказівник, який виводить нас на не надто доглянуту, але все ж таки асфальтовану, дорогу. В кінці дороги – автобусна станція. Точніше, те, що колись було автобусною станцією. Бродимо закинутою територією – кущі прорвали асфальт, трава вкриває дахи будівель. Недалеко видніється адміністративний корпус з офіційним прапором та оновленими вікнами. І жодної таблиці (чи таблички) – «Стій! Заборонена зона!» Лише пустка та гнітюча тиша. Йдемо далі.

Затримуємося біля оновленого золотистими вікнами адміністративного будинку. Несподівано зліва появляється якийсь чоловік невизначено-пенсійного віку у темно-синій куртці з промовистим написом «Охорона» і повільно йде до нас. «От і добре, – думаю. – Запитаємо його, де ж ті гігантські екскаватори». Наблизившись до нас без привітання, охоронець відразу показує, хто тут старший:

- Шо Вам тут треба?

- Доброго дня – вітаємося. – Ми хотіли би подивитися на гігантські екскаватори, про які багато чули. Не підкажете, як до них пройти?

Правильно побудована відповідь-запитання перевели думку охоронця не у площину «можна-не можна, пущу-не пущу», а як краще пройти туди, куди нам потрібно.

- А, екскаватори… То обійдете справа корпус, а там далі дорогою пройдете, далі буде шлагбаум, проходите його, а там побачите і самі екскаватори.

Мило посміхаємося, дякуємо за підказку і вирушаємо в дорогу.

Вказівник до підприємства «Сірка». Виглядає так, що там все добре і є життя.

Навіс автостанції, яка могла обслуговувати не одну сотню людей, котрі добиралися на роботу та зі зміни додому. Та час змінив плани – і природа поступово відвойовує те, що їй належало колись.

Адміністративний корпус з оновленим фасадом наче хоче спростувати думку про те, що історія «Сірки» вже завершилася.

Історія держпідприємства «Сірка» починається з 1969 року, коли в Яворівському районі Львівської області розпочався експериментальний видобуток 16-го елемента таблиці Менделєєва. У Москві було ухвалено рішення про старт масштабного будівництва в цьому слабозаселеному і відносно пустинному районі. За кілька років було створено технологічний комплекс вартістю близько 3 млрд крб для видобутку та переробки сірки відкритим способом і методом підземної виплавки. Для 18 тис. робітників та їхніх родин збудували місто Новояворівське (у лютому 2008 року перейменоване на Новояворівськ). В умовах дефіциту Союз був готовий платити будь-які гроші за 16-й елемент: економічна ефективність видобутку не прораховувалася, підприємство було «планово-збитковим». Деталям уваги також не приділяли: у районі не збудували навіть пристойної ТЕЦ для обігріву житла та виробничих приміщень. А вона, як виявилося, могла б згодом допомогти підприємству вижити...

Несподівано яворівська сірка стала непотрібною. Причиною кризи став розрив виробничих зв’язків під час розпаду СРСР. Казимир Преслицький, директор Новояворівського державного гірничо-хімічного підприємства «Сірка», розповідає, що відразу після здобуття Україною незалежності припинилося дотування видобутку сірки із союзного бюджету.  

Депутат Львівської облради Зеновій Бермес згадує, що в 1999 році було здійснено спробу реанімувати підприємство — Яворів оголосили спеціальною економічною зоною. Головне те, що разом зі зведенням законів про СЕЗ Сірка отримала газ за пільговою ціною $38 за 1 тис. кубометрів (що вивело видобуток на мінімальний рівень рентабельності). Таким чином вдалося продовжити роботу підприємства майже на шість років. Однак у 2005-му цю преференцію ліквідували і підприємство остаточно померло…

Гірниче законодавство передбачає після закриття підприємств приведення порушених земель у стан, безпечний для людей і майна та придатний для використання в народному господарстві. Саме цим тепер і займаються тисяча працівників Сірки, що залишилися.

(із статті В.Марциновського «Сірчані будні» - «Контракти» №10 Березень 2008р.)

Пройшовши повз адміністративний корпус, попадаємо на територію підприємства, де запустілі, поруйновані корпуси та склади чергуються з відремонтованими чи просто збереженими приміщеннями.

От і очікуваний шлагбаум, а вдалині… Так, це вони – гігантські екскаватори – дракони сірчаного родовища. Мета нашої мандрівки. Впевнено крокуємо дорогою до неї. І постають гіганти у всій красі. Хоча, ні. Правий екскаватор вже позбувся своєї гігантської руки-стріли, більше схожий на пораненого чи обеззброєного монстра. А лівий відхилився у протилежний бік, щоб не бачити цієї сумної картини. Ніби це може його врятувати в майбутньому. І над усім цим височить гордо баштовий кран, з допомогою якого і демонтуються ці гігантські екскаватори. Вважає, що його доля буде більш щасливою.

За поруйнованими складами сиротливо заховались гігантські екскаватори.

Гіганти, доля яких вже вирішена.

Підходимо до місця, де «потрошать» правий екскаватор. Зблизька велич деталей вражає. Товстелезні троси, неймовірні за розміром блоки. А ось і лапи. Недаремно такі гігантські екскаватори називаються крокуючими. Навіть нерухомі гідравлічні циліндри дихають прихованою силою. Але густа трава, яка розрослася під лапою, доводить сумний факт – цей гігантський екскаватор вже давно нікуди не крокував.

Несподівано зверху рипнули дверцята кабіни і на балкончику з’явився молодий чоловік у традиційній синій куртці охоронця. Вітаємося з ним, а потім говоримо, що ми тут подивимося трошки. І продовжуємо вже між собою розмовляти, захоплено оглядаючи гігантські екскаватори. Чоловік витяг мобілку і, повернувшись у кабіну, кудись зателефонував. Ну і нехай. Робимо знімки з різних ракурсів. Ось і другий, ще укомплектований, екскаватор.

Зблизька велич деталей вражає.

Гігантська лапа крокуючого екскаватора. А під нею мирно росте трава.

Біля другого, ще укомплектованого, гіганта. Ми з Таріком виглядаємо ліліпутиками на фоні цієї гори металу.

Швейк робить нам фото на пам’ять, аж тут несподівано від сторони поруйнованих будівель підприємства швидким спортивним кроком наближаються троє чоловіків старшого, але ще не пенсійного віку. Чоловік попереду вбраний традиційно для даних місць у синю куртку з написом «Охорона».

- Шо ви ту робите! Шо, не бачите ограждєнія? – вигукує той ще за метрів 3-4 до нас. Доходить на відстань десь у півтори метри і спиняється. За ним десь за метр спиняються двоє «рядових» – бо у них нема відповідної куртки і, звичайно, вираз обличчя більш милосердний.

- Добрий день! – говоримо у відповідь, чим збиваємо хід думок «сержанта». Самі ж починаємо шукати «ограждєніє». А, справді, при вході на площадку, де стоять гігантські екскаватори, вітер колише обривки біло-червоної попереджувальної стрічки.

- Ту не можна ходити, ідіть звідси! – продовжує бойову пісню «сержант», але ближче не підходить. – Ту закрита зона!

- Добре, вже йдемо, – примирливо говорить Тарік і на крок ступає до виходу. Ми з Швейком повертаємо тіла до виходу теж – конфлікти з місцевими нам не до вподоби. «Сержант», який відчув свою моральну перевагу і що його бити не будуть, вирішив нас доламати остаточно:

- Ходіт ту всякі, роблят фотки, а потім вночи приїздіт бандити і крадут запчасті з екскаватора.

Дивлюся на інтелигентно-добродушне обличчя Швейка і уявляю, як він вночі краде трубу від стріли гігантського екскаватора – закинув півтони металу на плече і поніс, поправляючи свої окуляри. Від чого дарую «сержанту» чергову посмішку і задаю несподіване запитання:

- Ми що, так схожі на крадіїв металу?

- А шо, то ви приїхали, всьо ту вияснили, а потім вночи приїде грузовик з бандитами і вкрадут запчасті!

«Рядового», справа від «сержанта», вже починає пробивати сміх з кумедності начальника. Він не стримується і говорить:

- Та лишисі. Які то бандити. З міста хлопці приїхали подивитисі на екскаватори. Тут такі час від часу приїздять.

Однак «сержант» ніяк не може заспокоїтися від придуманої для себе кримінальної історії, якій він хоче запобігти. Несподівано для нього Швейк звертається до охоронця із пізнавальним запитанням, вказуючи на гігантську стрілу екскаватора:

- А та стріла має скільки метрів?

Видно, що чоловік працював на цих гігантських екскаваторах, бо підійшов ближче і став розказувати (розповідь з редакторськими правками):

Стріла екскаватора довжиною 90 м.

- То хлопці, екскаватори, які ми називаємо Шагай. Стріла у нього 90 метрів. А он ковш, то він має 20 кубічних метрів. Використовували їх для роботи у кар’єрі. Там ще були менші екскаватори, з ковшем у 10 кубів, але їх уже продали. А зараз розбираємо один з Шагаїв. Розбираємо з допомогою баштового крана БК-1000. Він може до 50 тон підняти! Пакуємо частини у целофан, а там його залізницею повезуть на нове місце роботи. А що, має тут ржавіти і пропадати? Може ще комусь техніка послужить…

- А щось про технічні параметри можете сказати?

- Так, ось дивіться на лапи. Ці гігантські екскаватори могли ходити двома різними кроками – 80 сантиметрів та 1,5 метри. І сюди дойшли з кар’єру самостійно. А це десь 3 кілометри. Вся гідравліка приводилась у рух електродвигунами. Потужність їх – 630 кіловат. Тобто один Шагай споживав як мале село. І це була його ахілесова п’ята. Після проголошення Незалежності електроенергія подорожчала, сталися перебої з нею – і від послуг Шагаїв вирішили відмовитися. Крім того, робоча напруга була 6 000 вольт. Тобто всі ці гігантські екскаватори мали перетворюючі трансформатори (сіра «коробочка» з ізоляторами зліва від Шагая на фото). Обслуговувала один екскаватор бригада машиністів. Найтяжчою частиною роботи було піднятися з відром салідолу по стрілі нагору і змазати блок, по якому рухався трос. А це треба було робити майже кожен день. А взагалі ось ці гігантські екскаватори знімали пласти порід, під якими залягала руда. Вибухами рудний пласт дробили, після чого руда потрапляла на збагачувальну фабрику, а звідти – на сіркоплавильний завод, де з концентрату витягували сірку.

Тарік у 20-ти кубовому ковші-гіганті.

Розібраний Шагай. Деталі запаковано у мішечки і підготовлено до транспортування.

Ось так, слухаючи розповіді, ми повільно рухалися до виходу. Проситися оглянути кабіни гігантських екскаваторів ми не стали, бо строге лице «сержанта» говорило про його серйозне до нас ставлення. Ну і нехай.

На прощання фотографуємо затоплений кар’єр, де влітку завжди багато людей відпочивають. Зараз же озеро спокійне та безлюдне.

Вже знайомою дорогою повертаємося до адміністративного будинку, а далі – на покинуту автостанцію.

На такій депресивній ноті доїдаємо залишки своїх канапок. Виїжджаємо до траси – і вже ніяких Добростанів! Прямо трасою на Львів!

Дорога заколисує, повз вікна пролітають зелені ліси, далі кольорові заквітчані села. І розумієш, що життя не закінчилося, воно просто змінюється, набуває нових барв, форм. І стає радісно на серці, знов хочеться десь подорожувати, пізнавати нашу таку цікаву Україну.

Затоплений кар’єр колись потужного сіркодобувного підприємства.