Вижняни: неймовірна велич храму

Одного разу забіг ввечері до мене Тарік і збудженим голосом став розповідати, що його товариш, одружений на дівчині з Золочева, таке бачив… Їхали вони степами-лісами до неї додому, а вона каже: «А повернімо он на ту дорогу, я тобі щось покажу». І показала… Ну, звичайно, не те, про що всі нормально-адекватні люди відразу думають, а … сільський костел.

- Ну і що, ‑ кажу. ‑ Та ми таких храмів бачили не один десяток. Що там може бути таке ах-ах?

- Та він каже, що неймовірна велич храму у його оригінальних фресках, він закинутий, але не розвалений, бо там його хочуть відреставрувати, священник там все контролює…

- Стоп-стоп, давай за порядком, – говорю, наливаю чаю, завареного з власноруч зібраної трави. – То цей товариш каже, що варто з’їздити … Як це село називається?

- Вижняни. То пару кілометрів вбік від тернопільської траси, не доїжджаючи до Золочева.

- Ну що ж, проб’ємо маршрут, та й Швейк від цікавих мандрівок не відмовиться також.

На тому і вирішили. Швейк не опирався – навіть запропонував їхати своєю машиною.

Хоча, як ми потім побачили, це бажання його було занадто необдуманим, враховуючи стан тамтешніх доріг. Але слово не горобець – назвався груздем, то залізай в кошик!

І ось ми виясняємо ситуацію – хто, що, чи справді варто. Традиційно, починаємо з Вікіпедії:

Вижня́ни — село в Золочівському районі Львівської області (Україна). Населення становить 333 осіб.

Орган місцевого самоврядування — Заставненська сільська рада.

Історія

Власником села в XV ст. був польсько-руський шляхтич Грицько Кердейович.

Пам'ятки

Костел (фундатор – Грицько Кердейович).

(За матеріалами Вікіпедії)

Дуже багато і переконливо… Враховуючи бідненьку фотографію вже згадуваного храму, яка зовсім не свідчила про його неймовірну велич. Але слово не горобець… Вже ніби домовилися на вихідних туди поїхати.

Ще на одному сайті зустріли відомості, що перша згадка про Вижняни відноситься до 1397 року. Тобто, село досить давнє і його історія є суттєво довшою за один рядочок у Вікіпедії. Тому маємо надію, що Вижняни приємно здивують.

І ось ми в дорозі – колеса Швейкового «Опеля» ніжно гладять рівнесеньку поверхню об’їзної дороги навколо Львова, за славними Винниками з’їзд на ніби трасу на Тернопіль – і ми починаємо уважно стежити за вказівниками, аби не проминути шуканий поворот. Вкатані колії та вибоїни не дають задрімати від літнього обіднього тепла, тому доводиться розглядати оточуючі пейзажі, які, слід сказати, дуже миловидні. Ліси, поля, доглянуті села…

Аж ось і очікувані Куровичі. Зупиняємося біля оновленого храму

 Храм, с. Куровичі.

Брама храму зачинена. Але ми не сюди їхали. Виявляється, що храм діючий, у ньому проводяться богослужіння. Причому, саме католиками, а не більш розповсюдженими греко-католиками чи православними.

Табличка на храмі

Питаємо випадкових перехожих за дорогу на Вижняни.

- А он за фігуркою поворот! – вказує жінка. – Там недалеко…

Цікава фігурка приваблює око, тому фіксуємо і її на пам’ять.

Оригінальна фігурка при дорозі, с. Куровичі

 Оригінальна фігурка при дорозі зблизька, с. Куровичі

Напис на фігурці

Як знавець кількох слів польською, перекладаю друзям напис на фігурці, особливо акцентуючи на році встановлення, хоча про це вони і самі здогадалися.

Їдемо далі – дорога не супер, Швейку доводиться час від часу об’їжджати її обочиною для безпеки ходової автомобіля. Аж ось і Вижняни. Провінційне село, яке колись (у 1720 році) отримало Магдебурзьке право, тобто мало би стати містом. Але так і не стало. І, судячи з умов, у яких воно живе зараз, ніколи не стане. При дорозі десь посередині Вижнян височіє те, до чого ми так прагнули – костел Св. Миколая. Заїжджаємо під крони дерев за храмом. Ось і перше фото.

Костел Св. Миколая

Воно принципово не відрізняється від вже баченого у класиці українського давнього містобудування «Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР», Т.3, виданої у 1985 році, хіба з’явилися хрести.

Костел Св. Миколая, фото до 1985 року

Обходимо храм, чітко видно готичні зубці і контрфорси, що надають їй фундаментальності.

Костел у с. Вижняни, вигляд ззаду

З північної сторони подвір’я ширше, тому храм влізає у об’єктив фотоапарата повністю

Храм з північного боку

Зауважимо, що з південної сторони храму збереглася дзвіниця у залишках загорожі.

Дзвіниця храму с. Вижняни. Також з відновленим хрестом

План храму відомий із вже згаданої книги «Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР», Т.3.

План храму

Правда, вияснити «начинку» храму в с. Вижняни виявилося не так просто – на дверях висів серйозний замок-колодка. Вирішили попитатися у місцевих селян, як попасти всередину. А ось іде і місцевий.

- Слава Ісусу Христу!

- Слава навіки!

- А не підкажете, як можна на фрески храму подивитися, у кого попросити ключ?

- А ви підіть он до тої хати – там справа медпункт, а зліва живе священник. То у нього і є ключі. Він має бути вдома.

- Дякуємо.

Пішли. Двері у медпункт відкриті, а до священника – ні. Акуратно стукаємо. Чекаємо. Стукаємо. Чекаємо. Глухо. Заходимо до фельдшера (чи медсестри):

- Доброго дня! А не підкажете, де можна священника знайти?

- Отця Богдана? Та він десь тут був… Має дочка бути в хаті, постукайте. А він, певно, пішов до церкви.

- Дякуємо, постукаємо ще.

Стукаємо. Чекаємо. Глухо.

- Певно, мала десь на город пішла…

Дякуємо, прощаємося, повертаємося до храму. Хм, «пішов до церкви». Ми ж ніби від костелу прийшли. Чи костел і церква – то різні речі? Одні загадки.

Бродимо біля дверей, розглядаємо вже деталі храму. Над дверима видно образ Пречистої Богородиці. Тріщина наче обійшла його, не посмівши пошкодити Святий Лик.

Тріщина не пошкодила образ Пречистої

Справа від входу храму ще одна фігурка – якийсь святий. Як не дивно – руки-ноги цілі, голова на місці. Цей факт говорить, що або фігурка не дуже давня, або матеріал дуже міцний, або люди не дали їй зруйнуватися. Як вияснилося пізніше – це Св. Йосип.

Фігурка Св. Йосипа

Але, це все ззовні! А як попасти всередину? Знову обходимо храм, думаємо над словами фельдшерки про «священник пішов до церкви». Заходимо на подвір’я навпроти храму – там порається якась старша жінка.

- Слава Ісусу Христу!

- Слава навіки!

- А не підкажете, де можна о. Богдана знайти? Казала фельдшерка, що він може бути в церкві…

- А, то церква он тою дорогою далі, то не косцьол, там ще є церква.

- Дякуємо, підемо до церкви.

Виходимо на дорогу, яка у селі повертає перед храмом наліво – справді, поміж дерев видно блиск купола невеликої церковці. Так відразу і не помітиш. Тільки вийшли на дорогу – а назустріч іде молодий священник. Це ми вияснили з його одягу.

- Слава Ісусу Христу!

- Слава навіки!

- Ми мандрівники зі Львова, багато чули про неймовірну велич храму в с. Вижняни. От хотіли би подивитися на його фрески, бо маємо дуже позитивні відгуки…

- Добре, я зараз принесу ключ.

Священник пішов і відразу повернувся з ключем. Рипнули старовинні двері і нашим очам відкрилося те, до чого ми так прагнули – внутрішня сторона цього храму і його неймовірна велич.

Заходимо в храм

Оскільки він нагадує вже місце, де проводяться відправи, то ми разом з о. Богданом помолилися, а далі священник став розповідати історію храму, розписів, сьогоднішній стан та перспективи на майбутнє. Тож надамо йому слово:

- Храм почали будувати, якщо брати до уваги письмові згадки, ще близько 1400 року від Різдва Христового. Потім його кілька разів перебудовували і добудували вже за Польщі на початку минулого століття – зробили більшим он в ту сторону (показав рукою у напрямі до теперішнього алтаря)…

Цікаво, а що каже радянська класика містобудування:

Миколаївський костел, 1400-1651 рр. Відновлювався і оновлювався у 1651 і 1750 рр. Ремонтно-реставраційні роботи проводилися у 19 ст. Перебудований у 1929-1931 рр. (архит. Б. Віктор). Тоді до старої однонефної будівлі зі східної сторони добудували нові об’єми, в результаті чого змінилась його орієнтація. Попередній неф з примикаючим до нього західним притвором перетворений у хор.

Сьогоднішній костел – конгломерат архітектурних форм 15-17 і першої третини 20 ст. Найдавнішими формами є хор (колишній неф) і притвор, стрільчасті вікна яких, контрфорси і ступінчастий фронтон з зубцями зберегли яскраво виражені риси готичної архітектури.

Цегляний, який складається з прямокутного у плані хору, квадратного чотиристовпного трьохнефного об’єму, квадратної у плані купольної каплиці, яка примикає до північного нефу, і близької до квадрата високої двоярусної вежі. З’єднані підпружними арками стовпи основного об’єму несуть систему хрестових і циліндричних зводів. Хор перекритий циліндричним зводом з розпатрубками і гуртами, західне приміщення – хрестовим зводом. Стилізований під готику головний фасад закінчується високим щипцем. Вхід фланкірований пілястрами. Зліва від входу здіймається вежа-дзвіниця, покрита чотиригранним дахом з заломом. Верхній рівень вежі має аркові отвори.

(З книги «Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР», Т.3, 1985 р.)

Продовжуємо слухати о. Богдана:

- Було тут усе, як у звичайному храмі – лавки, орган. Але коли після війни храм в с. Вижняни передали колгоспові, то тут зробили склад, а орган розтягли на метал…

Допитуватися, у які роки розтягали на метал храмовий орган, ми не стали. І так найімовірнішою буде думка про вже такі недавні часи становлення нашої незалежності. Бо саме тоді на метал пішло все давно забуте і закинуте. Хоча, з цим висновком ми можемо і помилятися.

Отже, шукаємо залишки органа. Звичайно, він мав би бути на хорах. Так і є – рама органу там і знаходиться.

Вид на хори

Піднімаємося на хори. Судячи з віконець, у храмі с. Вижняни колись можна було тримати оборону. Принаймні, така думка відразу виникає.

Віконце по дорозі на хори

А ось і орган. Точніше, те, що від нього залишилося.

Залишки органу

На хорах намальовано «музичні» фрески – і справа, і зліва від віконця бачимо музичні інструменти з нотами.

 Музичні фрески храму – 1

Музичні фрески храму – 2

На столі за органом бачимо не лише драбину як символ реставраційно-ремонтних робіт, але і старий, пошкоджений хрест. Напевно, він колись прикрашав у якомусь місці неймовірну велич храму.

Старовинний хрест на хорах

Сходимо вниз з хорів та починаємо обходити храм у с. Вижняни за годинниковою стрілкою, знайомлячись як з розписами, так і з елементами внутрішнього облаштування. Ось і перший з них – сповідальня.

Сповідальня храму

Видно, що вона збереглася ще з досить давніх часів. Причому – досить добре. Невеликі пошкодження, наприклад, граток на віконці, незначне розсихання – все це цілком можна виправити при відновленні. Тобто, сповідальня храму може мати нове життя.

Далі бачимо куток із Розп’яттям. Сам Хрест та оздоблена ніша для нього також збережені. Але час не зупинити – і без потрібного догляду стеля протекла, пошкодження зазнала частина стіни.

Розп’яття

Ще один обов’язковий елемент – підвищення для промови проповідей.

Підвищення для виголошення проповідей

Воно не вражає якоюсь оригінальністю, однак гарно вписується у залишки колишнього інтер’єру і підкреслює неймовірну велич храму. З нових речей, які відразу видно – лише дерев’яні лавки, які розміщено як справа, так і зліва від центрального проходу.

Ось ми дійшли і до неймовірної величі фресок вижнянського храму. Починається все з народження Христа. Вітають новонародженого як прості люди, так і царі-мудреці. А Ангел всім вказує дорогу. Знизу у крузі білі лілії – символ чистоти та символ Пречистої Діви Марії. А ще цікава фортеця з біло-червоними прапорами. Польща – оплот Католицизму?

І ввійшовши до дому, знайшли там Дитятко з Марією, Його матір’ю. І вони впали ницьма, і вклонились Йому. (Матв.2,11)

Далі – один з варіантів Спаса Нерукотворного. Про походження його можна різні версії почитати – і що це відбиток обличчя Спасителя на хустці, якою Вероніка витирала кривавий піт Йому, коли Він ніс хрест на Голгофу, і що це відбиток того ж Христового обличчя на сударіумі, якою була голова Ісусова накрита в гробі. І що оригінал першого відбитку зберігається у соборі Св. Петра у Римі, а другого – у одному з костелів Ов’єдо в Іспанії. Як би там не було, а це зображення Христа з терновим вінком – неодмінна складова багатьох католицьких церковних розписів чи ікон.

Спас Нерукотворний

Справа від Нерукотворного Спаса – фреска з Благовіщенням.

Коли ж те він подумав, ось з’явився йому ангол Господній у сні, промовляючи: «Йосипе, сину Давидів, не бійся прийняти Марію, дружину свою, бо зачате в ній – то від Духа Святого…(Матв. 1, 20)

Ось ми дійшли і до алтаря.

Алтар храму

Та час вже надати слово о. Богдану:

- Усі розписи у храмі с. Вижняни виконані львівськими майстрами. Керував ними художник Станіслав Тейсейре. Роботи проводилися у 1942–1943 роках, а оплатою слугувала їжа, бо то були важкі воєнні часи…

Справа і зліва на величних фресках видно людей у типовому католицькому священничому одязі та монашку. Хтось з них є, за словами о. Богдана, Св. Франциском, а от хто – це я провтикав. Тому шукайте святого самі.

Чергова фреска, яка підсилює неймовірну велич храму в с. Вижняни – черговий етап життя Христа.

І ходив Він по всій Галілеї, по їхніх синагогах навчаючи, та Євангелію Царства проповідуючи…(Матв. 4, 23)

Далі – Таємна вечеря

І промовив до них: «Я дуже бажав спожити цю пасху із вами, перш ніж муки прийму…» (Луки, 22, 15)

І після Хресних страждань – смерть Ісуса.

І Йосип, знявши Його, обгорнув у полотно, і поклав Його в гробі, що в скелі був висічений… (Луки, 23, 53)

А далі, як ми знаємо і ще раз почули з вуст о. Богдана, було об’явлення Христа жінкам-мироносицям та апостолам, навчання їх та Вознесіння.

І сталось, як Він благословляв їх, то зачав відступати від них і на небо возноситись…(Луки, 24, 51)

Ось так ми і перейшли коротко Євангельські події, представлені на неймовірно величних фресках храму в с. Вижняни.

Далі були інші цікаві моменти. Наприклад, ось така ваза. Чи не ваза? Якось упустив спитати за неї у о. Богдана.

Ваза храму

А з правого боку ми побачили раму від образу та образ Христа. І ще один давній хрест.

Тут була ікона Спасителя. Ще недавно…

Знову надаємо слово о. Богдану:

- Ось тут бачите раму від ікони Спасителя. Як я кілька років тому прийшов на парафію, то вона ще була. Ми, аби не розтягували залишків майна храму с. Вижняни, повісили колодку на вхідні двері. Але її постійно ламають, зрізають. Оце вже п’ята, яка зараз є. І крали спочатку все, що було металевим. А недавно хтось видер тут ікону Спасителя. Причому – грубо і криво. Можна сказати – вона втратила цінність, як предмет антикваріату, але, на жаль, вона втрачена і для нас. А грошей на кращий захист громада села не має. Тому і доводиться надіятися на свідомість людей та на звичайну колодку…

Після таких слів стало сумно. Точніше, і так повсюдна руйнація атмосферними впливами не робила піднесеного настрою. А тут ще й людський фактор. «О, роде невірний – доки буду Я з вами? Доки вас Я терпітиму?» (Марк. 9, 19).

Але громада села Вижняни має надію на відновлення колишньої неймовірної величі храму, тому і старається якось його захистити – десь підлатати, десь накрити плівкою. Звичайно, неестетично тепер дивиться капличка, але…

Розписи стелі каплички. З елементами захисту від негоди

Хоча ця боротьба з руйнуванням буде важкою. Достатньо глянути на північні кутки – і розумієш, що грошей тут треба вкласти – неміряно…

Відновлення храму буде нелегким

Ось ми і обійшли цей диво-костел в с. Вижняни, який, враховуючи те, що був тривалий час колгоспним складом, і так зберіг багато для нащадків. Будуть вони вдячними? Збережуть пам’ятку і неймовірну велич храму? Невідомо. Бо світлої пам’яті Б. Возницький мав намір підтримати реставрацію. А хто зараз стане на високому рівні на захист неймовірної величі цього храму?

Щоб не завершувати сумними словами, подивимося ще на цікаві моменти. Ось пелікан. Теж ніби символ християнства. А чи дуже часто його малюють у наших храмах? Особисто я і не помічав ніколи.

Пелікан

А на останок – розписи стелі. Чимось нагадують вишиванку.

Розписи стелі храму

Виходимо з храму. Дякуємо о. Богдану за таку цікаву розповідь. Бажаємо скорішого відновлення костелу. Прощаємося. Останній погляд – і знову «Опель» шумить колесами гравійною дорогою.

Поки Швейк бавиться у водія-слаломіста, петляючи поміж вибоїнами, у голову лізуть думки. Не стільки про побачене у храмі села Вижняни, скільки про людей. Одні через мікровигоду здатні поруйнувати історію. А інші – її захистити. Без винагороди. Просто так. Бо це наша пам’ять. Бо про це мають знати наші діти. Бо треба викорінити думку, що ми народ без історії, що у нас нема минулого, що ми все загубили. Що все треба починати спочатку. Неправда. Поки є такі люди, як о. Богдан та його помічники, доти поруйновані храми нашої історії не впадуть. І, дасть Бог, відновляться.

- От біда! – вигукує Швейк, різко спиняючи автомобіль. – І куди її об’їхати?

Посеред дороги глибока вибоїна. На всю ширину. На щастя, ще є обочина. Повільно минаємо вибоїну і знову неспішно їдемо далі. А навкруги – зелень, спів пташок, сонечко світить. Ех, та не все так погано у нашому домі. Он і дорога вже погладшала – в’їздимо у Куровичі.

- Ну що, поїдемо ще у Новосілки?

- А чому б і ні!

Але це вже зовсім інша історія…